Штрихи до портрету В’ячеслава Чорновола

ПАМ’ЯТНИК НА МОГИЛІ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВІЛ НА БАЙКОВОМУ КЛАДОВИЩІ25 березня 1998 р. у автомобільній катастрофі трагічно загинув В’ячеслав Чорновіл. Цього року виповнюються  20 років  з моменту цієї трагічної події. Дана стаття присвячена вшануванню пам’яті видатного українського політичного діяча та висвітлює основні віхи його біографії.

Народився 24 грудня 1937 р. в учительській родині у с. Єрки Звенигородського району Черкаської області. У 1955 р. закінчив із золотою медаллю Вільхівецьку середню школу. Того ж року вступив на філологічний факультет Київського державного університету. На ІІ курсі перевівся на факультет журналістики. У 1960 р. закінчив із відзнакою факультет журналістики Київського державного університету.

У 1960 р. влаштувався працювати на Львівській студії телебачення. У 1963 р. переїхав   до Києва, щоб продовжити наукову роботу із історії української літератури. У 1964 р. пройшов за конкурсом до аспірантури Київського педагогічного інституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання. Це стало перешкодою до захисту уже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка. Став одним з активістів руху „шістдесятників”, що протистояв тоталітарному режимові і виступав за відродження України. У цей час брав участь у діяльності київського клубу творчої молоді „Супутник”.

У 1965 р. виступив разом з І. Дзюбою та В. Стусом у кінотеатрі „Україна” на прем’єрі фільму „Тіні забутих предків” з протестом проти арештів української інтелігенції. Того ж року за участь у правозахисному русі звільнений з роботи в газеті „Молода гвардія”.

У 1966 р. був засуджений до трьох місяців примусових робіт. Тоді ж завершив роботу над документальним дослідженням „Правосуддя чи рецидиви терору?”. У 1967 р. був засуджений до трьох років ув’язнення у таборах суворого режиму згідно вироку Львівського обласного суду. Причиною стало укладення документальної збірки „Лихо з розуму”, де подав матеріали про арештованих „шістдесятників”. Після звільнення із великими труднощами влаштувався на роботу. У 1970 р. у Львові розпочав випускати підпільний журнал „Український вісник”, в якому друкував матеріали „самвидаву” та хроніку українського національного спротиву.

У 1972 р. був засуджений до шести років ув’язнення та трьох років заслання у таборах для політичних в’язнів у Мордовії. Будучи організатором численних акцій протесту, голодувань              та виснажливої боротьби за статус політичного в’язня дістав прізвисько „Табірний генерал”. У 1979 р. став членом Української Гельсінської групи. У 1980 р. на засланні був засуджений на п’ять років позбавлення волі. У 1983 р. був звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у м. Покровськ.

У 1985 р. повернувся в Україну. Влаштувався на роботу у Львові. Водночас відновив активну політичну діяльність. У 1987 р. відновив видання журналу „Український вісник”.

У 1988 р. став ініціатором створення Української Гельсінської спілки. Тоді ж на мітингу                           у Львові офіційно оприлюднив Декларацію принципів Української Гельсінської спілки.

У 1989 р. вступив до рядів Народного Руху України. Починаючи з установчого з’їзду входив до складу Великої Ради Народного Руху України. У 1990 р. був обраний головою Львівської обласної ради та депутатом Верховної Ради України. Тоді ж добився проголошення Декларації про державний суверенітет. У 1991 р. став ініціатором прийняття Акту незалежності України. У 1991 р. під час виборів Президента України зайняв друге місце, набравши 23,3% голосів.             У 1992 р. був обраний головою Народного Руху України. У 1995 р. був членом делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи.

Загинув 25 березня 1999 р. за нез’ясованих обставин у автокатастрофі на шосе поблизу Борисполя. Трагедія сталася на 5 км. автотраси Бориспіль-Золотоноша. Його автомобіль врізався в „КамАЗ” з причепом, який розвертався посеред шосе. Він та його водій загинули на місці. Прес-секретар Д. Понамарчук був госпіталізований з важкими травмами. Самі обставини дуже загадкові. Видимість у той день була нормальна, отже водій повинен був побачити вантажівку, що стояла посеред дороги. Уже наступного ранку, не дочекавшись висновків експертів, Ю. Кравченко, міністр внутрішніх справ, заявив що це нещасний випадок, і іншої версії слідство не розглядатиме. Пізніше внаслідок серцевого нападу також за дивними обставинами помер один з трьох пасажирів „КамАЗу”. Дивно склалася доля у В. Куделі, водія „КамАЗу”, який нібито був за кермом під час аварії. Слідством було нібито доведено, що він скоїв злочин, тобто дорожньо-транспортну пригоду із тяжкими наслідками. Проте несподівано він, не відбуваючи покарання був амністований.
Труну з його тілом від Будинку учителя до Володимирського собору несли на руках. Панахиду відслужив Філарет, патріарх всієї України-Руси. Після цього сумна процесія рушила до пам’ятника Т. Шевченкові, і вже звідти на Байкове кладовище. За труною рухалася жалобна процесія протяжністю до півтора кілометра. На кладовище було допущено обмежене коло осіб, де і відбулося останнє прощання. Серед промовців були вітчизняні політичні і громадські діячі України та представники зарубіжних делегацій. На могилі спочатку було встановлено справжній козацький хрест. Пізніше встановили пам’ятник.

У 2000 р. посмертно удостоєний звання Героя України.

Відділ освіти Малинської райдержадміністрації osvita_r@ukr.net
©2018 Відділ освіти